Поезії
«Війна. Культура. Людина // Мистецькі рефлексіі» ⇒
30.09.2023
До дня захисників і захисниць України
Артур Дронь
|
Франциск
|
Катерина Калитко
|
***
|
Галина Крук
Момент істини
- Минулого – нема. майбутнього – нема.
- Є наслідки причин. є послідовність значень.
- Є площина, в якій квадратний корінь зла
- Росте і все довкруг дискримінує наче.
- Є рівність, при якій із протиставних двох
- життя рівняє до нуля найкраще.
- Є точка на нулі, де сходить дощ, як бог,
- на пересохлі губи натще.
- Є градус, що п’янить. є тисячні, що ціль.
- Запрілий окуляр, затерпле передпліччя.
- Є світло, при якім не відкидаєш тінь.
- Є куля, що летить у тебе вічність.
***
- Перехресний, як рима, вогонь, охолонь, перестань.
- Каса звуків і букв розлетілась від першого БУКа.
- Вивчив назви рослин по прильотах – Піон і Тюльпан
- Гіацинт і Гвоздика, смертельна неначе гадюка.
- Прочитай по складах, де від нас спрацювала арта.
- По усіх тих ворожих складах. Почерк виробиш потім.
- Кажуть, гарна тут школа була. Перший клас – легкота,
- в старших класах на дошці висить ще домашня робота.
- Все, чого ти навчився й набачився, вдарить під дих.
- Всі, без кого тобі обійтися тепер доведеться…
- Бий із лінії, що пролягає між мертвих й живих,
- як її не стирай, а вона неодмінно – крізь серце.
- Перелітні, як птахи, снаряди лягають в поля,
- у футбольні шкільні, де пронизливо пахне травою.
- Сонця м’яч золотий бачить як учорашнє хлоп’я
- Пробиває іще за своїх, але вже – поза грою.
***
- Десь посеред війни і смерті з кимось стається любов,
- як несподівана дорожня пригода, як напад болю,
- як спазм серцевого м’яза триматися за когось.
- Він, що довіз трьохсотого до найближчого стабпункту.
- Вона, що трапилася на зворотньому шляху, розчахнута,
- як дорожня Біблія на випадковій сторінці,
- як дорожня Біблія у такому твердому окладі самозахисту,
- що нею можна вбити, якщо добряче замахнутися.
- І він читає вголос із того місця, яке відкрилося:
- глава така-то стих такий, увірувавши водночассі.
- З губ її зчитує спрагу гострішу від небезпечного леза,
- нею можна голитися щоранку,
- нею можна впиватися щовечора,
- ранитися і ранитися.
- Жінко неминуча, чоловіче неуникний, болю нестерпний,
- що злютовує воєдино тут і зараз, віднині й довіку,
- Псалом п’ятдесятий над ними, яким не до читання,
- Псалом п’ятнадцятий над ними, якими світ цей тримається купи.
- Ти бачиш Господи, все, що могло б трапитися із ними далі,
- розгортатися в нескінченність, продовжуватися в майбутнє.
- Хвилясті лінії її непокірного волосся, смуги світла на їхніх тілах,
- скупих на випуклості, їхні майбутні форми в усіх наступних поколіннях,
- не вдавай, що не бачиш.
- Бо навіть вона бачить сліди їхніх ніг на морському піску,
- що то сходяться, то розходяться, то сплітаються
- і якусь гомінку зграйку думок своїх, як могло би бути,
- стріпує нетерплячим рухом плеча,
- і він згадує, як колись малим у прибережних корчах,
- замружившись усередині від страху впіймати не те,
- пірнав руками в намул і виймав звинне тіло в’юна,
- і хвалився батькові й мамі. І мама такими ж очима,
- як у неї зараз, дивилась на нього, ніби йому
- все в житті вдалося: повернутись, вціліти,
- прожити в любові і щасті, повторитися в дітях.
- І коли вони потім вийдуть поодинці на берег, кожне на свій,
- а їхні ангели-охоронці розлетяться в різні боки,
- відводячи очі, вдаючи, що нічого такого не трапилося,
- Господи, не май їм за гріх,
- дозволь їм іще зустрітися – на цьому чи на тому світі,
- в одній із твоїх реальностей,
- де любов, попри все, стається і не перестає,
- стається і не перестає.
Юлія Ілюха
- Жінка, що вижила в лютому, знову збирає валізу.
- Складає туди шампунь, помаду, білизну і тепловізор,
- Загорнуту в жовту газету фамільну бабусину чашку,
- Сукню молодшої доньки, в якій та ішла до причастя,
- Спортивний костюм, ліхтарик, рацію, сірники,
- Нанизані на мотузочку сином засушені ягідки,
- Кросівки, гумові капці, карту місцевості, дощовик,
- В шовкову сукню замотаний батьків старий дробовик,
- Прапор, прошитий осколками, піксель, весільне фото,
- Парфуми, блузку, в якій ходила колись на роботу,
- Турнікет, бандаж, кровоспинне, ароматичні свічки,
- Старшою донькою вишиті хрестиком сорочки,
- Спідницю, сухі галети, шеврони, компактний фен,
- Від шлунку, від кашлю, від горла, ібупрофен,
- Книжку, лептоп та мишку, сухі трояндові пелюстки,
- Курячого бога із дна швидкої гірської ріки,
- Переноску із кішкою, квітчасту мамину хустку,
- Капелюшок, в якому літала в Італію у відпустку,
- Крем від зморшок, баночку з чорним перцем…
- Останнім жінка зверху кладе своє пульсуюче серце.
- Жінка, що вижила в лютому, вириває себе з корінням.
- Історія знову пишеться втраченим поколінням.
23.08.2023
Образ майбутнього
Діти
- Коли ми говоримо про надію,
- то насправді ми говоримо про дітей.
- Я вдячний, бо пам’ять про тебе
- досі вилазить зсередини,
- хоч стільки часу минуло.
- І колись усі діти
- будуть жмуритися від сонця.
- А ті з нас, хто виживе,
- побачать, що все це було не дарма.
- Ми тут рідко говоримо про надію,
- чи про патріотизм, чи про Батьківщину.
- Але якщо говоримо, то це завжди про дітей.
- І, знаєш, коли я думаю тепер про тебе,
- то уявляю, якою дитиною ти була.
- Як ти жмурилася від сонця.
- Ті з нас, хто виживе,
- будуть довго мовчати.
- Бо навіщо слова про надію,
- коли ось вона поруч.
- Стоїть у замурзаних шортах,
- чухає руки, обкусані комарами,
- показує сонцю молочні зуби.
Артур Дронь
***
- Мені здається,
- це буде сира міжсезонна пора:
- кудлаті клапті туману, гайвороння в дворах,
- небо низьке й глухе – кричи в нього, не кричи.
- Друг підійде і скаже: війна скінчилась.
- І я не відчую нічого, я далі так само куритиму.
- Вслухатимусь, чи не змінюється серцевий ритм.
- Захочеться вибуху подиву.
- Захочеться, може, плакати,
- скавуліти, як пес із перебитою лапою,
- або реготати і лаятися, щоб озиралися люди.
- А зможу тільки курити – спустошено, мовчки, люто.
- І друг усе розумітиме, і не питатиме зайвого.
- Така новина броню на тобі розрізає,
- кладе на голу землю, як пташеня без гнізда.
- Ми жили на війні. Куди нам тепер податись?
- І тільки – хитнеться вулиця і затанцюють стіни.
- Куритиму і перелічуватиму:
- тих, кого вже не зустріну,
- жінок, осліплих од горя, – яке потворне кліше, –
- того, кого любила і хто зробився дешевкою,
- свою дитину, не народжену в грудні,
- ями на сотні тіл, згорілі міста безлюдні,
- поранених, незагоєних, схожих на ламані лінії,
- хрип у голосі нашого покоління,
- підняті нуртом до сонця козацькі могили,
- того, кого не чекала, кого любила.
- Вітер поставить на лоба холодну печатку.
- Ось і війна скінчилася.
- Куди нам тепер початись?
К. Калитко
***
- Танцюй, моя пташко, просто посеред села.
- саме для цього його спалили дотла.
- красива у своїй силі, сильна у своїй красі –
- танцюй, моя люба, покажи їм усім.
- Посеред цього згарища, залишеного ворогами,
- танцюй так, як завжди уміла – гордо і гарно.
- танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг.
- танцюй за тих, у кого більше немає ніг.
- Танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.
- танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.
- ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті –
- це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті.
- Тож хай під твоїми ногами виростає нова трава.
- хай тут будуть нові посіви і нові жнива.
- хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати.
- хай тут буде чим дихати,
- буде чим дихати.
- Хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги.
- хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги.
- танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття.
- бо це танець їхньої смерті,
- бо це танець твого життя.
Тетяна Власова
05.05.2023
***
- бо війна каже дівчинка бо війна
- весна так давно ніяк до нас не приходить
- вже й лелеки відпонаприлітали і вишні довідоблітацвіли
- бо війна каже дівчинка умань нині два дні в тумані
- так болить каже дівчинка умань так болить
- що біль у польоті сповільнюється ніби сяйво зорі чи квітки
- і тоді його можна бачити каже дівчинка
- каже я йду і бачу
- бо війна каже дівчинка вітер розносить тут попіл життя людей
- вітер розносить попіл життя людей тут і всіх
- замість цвіту по світу
- тепер вишні люди і вишні вишні всюди тут понавідприлітали
- відоблітадоцвіли
- каже дівчинка тут часу майже нема бо війна
- у тумані війна йде швидше ніж час нині два дні
- і дивно весна так давно ніяк до нас не приходить
Маріанна Кіяновська
***
- А ти візьми, візьми мене, пташе, і понеси
- туди де світлі погляди наші та голоси
- ще не обпалені вогнищами безкінечних втрат,
- візьми, понеси мене, пташе, кудись назад,
- де тонкі метеликів крила в дзвінкій траві,
- де всі, кого ми любили, іще живі.
- А ти візьми мене, cірий вовче, і повези
- туди, де ще не сплелися ночі в чорні ґудзи,
- де ліс не ріс навесні з бездонних свіжих могил,
- де не кружляв над містами попіл як срібний пил.
- Візьми, вези мене, теплий вовче, туди кудись,
- де ще ці речі, котрих я не хочу, не почались.
- Візьми мене ріко, воде, візьми, понеси, потік.
- Порятуй мене від часу, від якого ще ніхто не втік.
- Візьми мене, добрий вітре, могутній брат.
- Неси, неси мене, вітре, назад, назад.
- Але загубився слід вовчий серед торішніх трав,
- і вітер вщух над могилами, крила склав,
- і тіні пташині не кружляють понад хрести,
- і темні ріки не обертаються назад плисти.
- А ти візьми, справедливий боже, і поверни
- світ до війни, і мені і кожному, світ до війни
Катерина Бабкіна
***
- Не питай мене, як я – спитай мене щось просте.
- Подивися, моє волосся тепер так швидко росте,
- ніби має окрему, цілком конкретну мету: коли все це скінчиться, я ним тебе оплету.
- Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені.
- Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні
- обернувся на зброю, щоб боронити своє.
- Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є.
- Коли дзвін б’є на сполох, ударна хвиля – під дих,
- навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих,
- і як вони виють тоскно голосами нічних сирен
- не кажи мені, бо для такого навіть нема імен.
- Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер –
- але все це все одно відбувається просто тут і тепер,
- серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов.
- І все, що після такого може зцілити – то хіба любов.
- Любов зможе стулити докупи розчахнуті ран краї,
- зможе живити собою потужні ріки та ручаї,
- зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров.
- Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов.
- Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь
- взагалі нічого не кажи мені, відпочинь.
Катерина Бабкіна
27.12.2022
Різдво посеред війни: мистецькі рефлексії
Ю. Мусаковська
- Різдво посеред війни. Світле свято в темні часи.
- Музика генераторів, приглушені голоси.
- В кожного своя втрата, cхована під пальтом.
- Залягла на плечі втома вагою в тисячу втом.
- Метушня передсвяткова, але змазані кольори.
- Цьогоріч для війська — найцінніші дари.
- Найпалкіша молитва, робота серця і рук.
- Чорні мішки чекають на Іродових слуг.
- Світло ощадливе. Очі горять замість різдвяних вогнів.
- Вже народився той, хто смертю смерть переміг.
- Тут поміж нами — прозорі постаті, до яких
- кидаєшся обійняти, а вони тануть, як сніг.
***
Мар’яна Савка
- Темний грудень. Снігова імла.
- Крига з лютня все ще не скресала.
- Триста днів я ніби й не жила,
- Хоч потрохи дихала й писала.
- Триста перший на календарі.
- Стільки засвітилося вгорі
- Світлих душ, що з темряви зоріють.
- Йдуть вигнанці. Вітер їм в лице.
- Присвіти дорогу каганцем.
- Шоб не оступилася Марія.
- Темний грудень. Триста днів війни.
- Ніч така, як люлька без кресала.
- В кожухи Марію загорни –
- Аби матір божа не змерзала.
- Під ногами хрусне гострий лід.
- Іродове військо йде услід,
- Добрий Бог тримає пуповину.
- Йде снігами діва без гріха.
- Канонада бою не стиха.
- Світ чекає на людського сина.
***
Ігор Римарук
- Множиться зоря
- у твердих снігах у дзеркальних мурах
- і з дороги збилися
- тріє царі у маскхалатах
- ясна пані
- клубок розмотує вузлики тихо зав'язує
- стомлений тесля дрімає
- при щербатій сокирі
- око ліхтарика
- вихоплює з темряви велетенські ясла
- обігрілося немовля
- під боком у мінотавра
- Сиві гриви зірниць,
- вузлувата дорога...
- Чую клич: "Озирнись!"
- Озиратись — на кого?
- Лиш опока золи —
- золотими степами,
- що всуціль заросли
- соляними стовпами.
- Під копитом змина
- понадземна відплата
- і старі письмена,
- і нові письменята.
- Незатуплений гнів
- підтинає коріння.
- До комонних огнів
- промовляє каміння.
02.11.2022
Поезія 2022: триває, рефлексує, свідчить:
Катерина Калитко
Відпираючи у холодній воді гарячу кров з прапорів,
ми насправді знали, що сліди не зійдуть.
Чуєш: повня – монета мертвих – видзвонює угорі
нам похíдної пісні про тривогу та лють.
Ми шукали дорослих – знайшли лиш себе самі.
Волонтерський мурашник у школах і по церквах.
Хочеш чути, як в тиші дихає вбите місто?
Запитай у Попасної.
Запитай Волновахи.
Запитай у лану з мінами в животі,
як тепер йому зимувати із цим посівом.
Ще контужені вибухом не знають кордонів тіл.
Ще азовський берег, як справжнє пекло – красивий.
Але це не плач. Не молитва за упокій.
Просто дихання,
дихання, що цінніше за вірш.
І якщо ти зможеш тут довго стояти – стій.
А якщо впадеш – обійми цю землю міцніш.
Іван Андрусяк
Сніг відтепер вже не буде білим,
навіть снігом він відтепер не буде,
а тільки сном де тремке мовчання
тримається на воді
Вода відтепер уже не тектиме,
а просто тікатиме з пустки в пустку.
І ніхто не знає від кого тікатиме,
хіба від води
Цей рельєф омиває тиша
густа на позір,
гірка на дотик,
холодна у венах.
Вона проникає в пори,
розсовує тріщини,
вгризається в береги.
Ледь попустив – і вона вже всередині тебе
О, яка вона голосна ця тиша!
18.08.202
Гліб Бабич
Україна. (Військовий, поет, музикант. Загинув 28. 07. 2022.) Неба тобі , Янголе…
- Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?”
- Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
- Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.
- У піхоти з артою і Богом – завжди прямий канал.
- Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
- Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
- Скрипне радіо – “Прийняв. Тримайтеся, пацани”.
- Решту слів не почую. Бо знову накрив “приход”.
- Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
- Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
- І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
- Для швидкої доставки – без декларацій і мит.
- Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,
- Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.
- Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
- Другий, третій, а потім іще і ще.
- А над нами небо луснуло наче віконне скло,
- Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
- Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
- Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.
- “Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан!
- Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!”
- Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
- Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма…
В. Амеліна. Україна (письменниця, авторка романів та оповідань)
- Цифри втрат нашої армії засекречені.
- До кінця війни цифр не буде.
- Буде сусід, чоловік дивачки, яка сажала червоні квіти.
- Друг який нікого не попередив .
- Викладач, якого ми так любили.
- Та дівчинка, яка усіх дратувала .
- Художник, який завжди всім подобався,
- Але, здається любив ту дівчинку
- В ім’я державної таємниці.
- Клянуся, я загиблих не рахуватиму.
- Не рахуватиму до нестями.
- І до кінця війни.
- ( Насправді я починала – збилась).
Томас Венцлова. Литва ( письменник, викладач, дисидент, правозахисник)
Мова оригіналу та переклад англійською.
Tomas Venclova
AZOV BATALLION CAMPAIGN
- O, glory to you, goddess of History, surrounded by the entourage
- of rocket husks and the soldiers killed!
- You are hiding for now. . . but can’t we really recognize you
- in the swarming of helicopter moths and screeching of tank tracks?
- Later we will get used to your orders. For the beginners–
- a massive laceration of a skyscraper and a destroyed wharf,
- bundles of ripped apart tracks, steppes, torn apart by the war,
- this is the scene where Peter the Great had threatened Mazeppa.
- Death is still young. She needs time and to improve her skills.
- She tries hard, tries to learn, demands repetition,
- and you hear ”Fire!’, and the world is flattened like dough:
- you can only get it right (on the fifth try). And then – just a wet stain.
- A drone leave circles in the sky, and sometimes, squares.
- A twenty-year-old guard walks a captured guy, one of the locals
- along the gap-toothed fence ( don’t rush, you are too fast) –
- the last three steps last longer for both, than versts.
- The content of a massacre flows from ruins, drowning in smoke,
- into other ruins. A satellite, stuck in-between,
- impassively registers: here is a cannon, a parking lot, a cistern,
- ten blocks are taken– gloria nostra aeterna.
- Oh, my God, how far away are the railroad stations and ports!
- Everywhere – uncertainty, ours and the enemy’s cohorts,
- treacherous checkpoints. Abandoned to looters
- sheep, goats, and chickens, a fading gaze, which contains
- unworthy of a place on a map Merefa, Irpen, Trostyanka,
- their doomed roofs trembling in the scope of a tank,
- where a church dome lies in the nettles, broken,
- and young children learn words, like: “a rifle,” “a traitor,” and “hunger.”
- A grey ribbon of surf will be sewn through by buckshot, not by a seagull,
- blue color of shrapnel is clean and random –
- it will be met with horror by babies conceived in a basement,
- since the sky now is no Eden, but an expanse for vultures, God’s absence.
- A stain of congealed bood. Midday threatens to turn into dust.
- Every Thermopylae, naturally deserves its own Ephialtes.
- let them be, we will divine, what the outcome will be:
- all roads are blocked , but the Greeks will break through.
- Oh, History goddess, no escape from your vengeance,
- enemy’s boulevards melt in the rays of the descending Sun,
- a young student under a linden tree, resentful of ennui and inflation,
- repeats like a mantra:” How sweet feels the hatred for the Motherland,” 1
- as far as the military guys are concerned – they were destined for death
- from birth, still trying to catch a breath in an airless labyrinth.
- Their lips barely trembling, but you can still hear in the cement sack
- a man’s curse addressed to the enemy by Cambronne – f…k! 2
1 from a poem by Vladimir Pecherin, a 19 th century Russian writer
2 Cambronne- a French general, a hero of the Waterloo battle
Translator Anna Halberstadt
AZOVO KAMPANIJA
- Pasveikinta būk, primiršta Istorijos deive,
- su svita iš raketų lukštų̃, negyvų kareivių !
- Atpažįstam tave – nors tavęs dar nėra – tą beviltišką dieną,
- kai sugirgžda vikšrai ir sraigtasparnių kandys perskrenda sieną.
- Paskui prie tavo valdžios priprantame. Pradžiai –
- anga daugiabučio krūtinėje, gruzdantys pamario medžiai,
- apšaudomi bėgių mazgai, neužmatomas stepių teatras,
- kur juodžemio luituose klimpo Mazepą burnodamas Petras.
- Mirtis dar jauna. Jai reikia įgūdžio, laiko.
- Ji bando, ji mokosi dirbti. Lėtai nusitaiko,
- bet ilgokai nekliudo. Skeveldra pasveikina kūną
- tik iš penktojo karto. Po to jau nieko nebūna.
- Dronas nužymi ore neįžiūrimą brydę.
- Dvidešimtmetis sargybinis purvinu patvoriu lydi
- kur kas vyresnį miestietį – kas iš to, kad civilis, –
- ir paskutiniai trys metrai abiem prailgsta kaip mylios.
- Bušlatų brinkstantis tūris iš vienos griuvėsių vietovės
- prasisunkia į kitą. Įstrigęs erdvėj palydovas
- jį tingiai fiksuoja. Pabūklas ištaškė azoto cisterną.
- Užimta dešimt kvartalų – gloria nostra aeterna.
26.07.2022
- Розкажи мені, брате:
- А як то воно – вмирати?
- Вип’єм чаю чи кави
- Й розказуй, мені цікаво.
- Ніде стрітися нам, то ж розпитую просто неба.
- Бо усі говорять від серця, ніхто – від тебе.
- Брате мій із Одеси, Херсону, Івано-Франківська,
- Сум дівочий, сльоза дитяча, туга батьківська,
- Сорока, тридцяти, вісімнадцяти – Боже! – річний…
- Ти хотів би, щоб ми зберегли ворогу обличчя?
- Мабуть, так. Бо у кожного цього скота і ката
- Має бути обличчя, щоб точно його впізнати.
- Брате мій, я готуюсь не жити, а просто бути,
- Бо немає такої помсти, тієй спокути,
- Щоб зробить “як було”. Вже не буде. І в цьому сенсі
- Ми обидва загиблі. Ти зовсім, а я – в процесі.
- На твоєму шляху пелюстки, на моєму – пастки.
- І тобі не піднятись, мені ж – заборона впасти.
- Я сміливо кажу “мій брате”, бо ти не проти.
- Мовчазні мої браття. Землі бо набрали в роти.
- Тільки плачуть дощем, тільки вітром горнуть до себе
- І шепочуть: “Жива? Живи… Ну чого ще треба…”
- Треба чогось такого, чого не бува, гадаю:
- Неземної любові, сторіччя земного раю,
- Треба якось відмити цей бруд і усю отруту.
- Та не буде цього, хоч повинно, повинно бути!
- То ж скажи мені, брате, а як то воно – вмирати.
- Маю знати.
Т. Найденко
- Перед артобстрілом неодмінно здіймається вітер.
- Ніби вітрила тріпочуть та напинаються прапори
- на будинках та блок-постах,
- аби ти не забув, за які умиратимеш кольори.
- Ось ти стоїш. Ось зривається у твій бік – і Бог наче пам’ять твою витер,
- і вже проростає полин на згарищах та пустирях.
- Як тільки підійметься вітер, місцеві вже знають: безперестанно
- співатиме канонада свої колискові.
- Крізь сон не почуємо, як у подвір’ї, знявши кількох вартових,
- зойкнувши жалісно та підлітково,
- підкошено падає чийсь коханий
- у запах диму та вранці скошеної трави.
- І що? Ніхто і не зглянеться, як би ти не просив.
- Моя мати, почувши вибухи, до стіни цегляної тулиться.
- І тільки помітно, як вільна хода зривається в біг,
- як міста волосся заплутане – вулиці,
- стишують вітер з останніх сил,
- як ховають своїх.
Олексій Чупа
ЕВАКУАЦІЯ
- пробившись крізь хащі небесної бюрократії
- Архангел Хатніх Улюбленців оголошує
- початок всеосяжної евакуації
- із міста, що до ранку стане попелом
- тихенько, дверима не рипнувши, кігтем не шкрябнувши
- опівночі треба зібратись у парку для вигулу
- не брати з собою ні повідків, ні ласощів
- лиш можна взяти свою улюблену іграшку
- мовчазні тіні линуть притихлими вулицями
- ось Мурчик – в зубах тримає папужку плюшевого
- ось Гектор, дог, – несе улюблене брязкальце
- ось Джек – акуратно несе Галину Семенівну
- провівши ревізію свого скарбу собачого
- (зібрав за довге життя нівроку коштовностей)
- Джек плюнув – гори воно фіолетовим полум’ям!
- вже якось буде.. вже якось донесу.. справлюся..
- Джек сам старенький, і лапи не дуже слухаються
- та погляд з-під сивих брів упертий, як замолоду..
- заснула хазяйка у кріслі, і разом із кріслом він
- потяг її до дверей.. потроху зростаючи..
- уже б його не впізнали онуки Семенівни
- і кіт сусідський не фирка услід зухвало –
- крокує Джек, чіпляючи вухами вивіски
- кошлатим левіафаном пливе по вулиці
- чимало таких – он зграя котів підвирослих
- по черзі несе місцеву бібліотекарку..
- а такса руда – дідка в інвалідному возику –
- щоразу на землю ставить, щоб ковдру поправити..
- мала чіхуа – двійняток, хоча вони її
- щодня між собою тягали, ледь не роздираючи..
- їм дивиться вслід Архангел, зуби зціпивши
- по лику янгольськім сльози криваві котяться
Л. Рой