«І не стишити біль, і не стримати спогадів дим. Просто мусимо бути». День пам’яті захисників України

Сергій Жадан

Перед артобстрілом неодмінно здіймається вітер.
Ніби вітрила тріпочуть та напинаються прапори
на будинках та блок-постах,
аби ти не забув, за які умиратимеш кольори.
Ось ти стоїш. Ось зривається у твій бік – і Бог наче пам’ять твою витер,
і вже проростає полин на згарищах та пустирях.

Як тільки підійметься вітер, місцеві вже знають: безперестанно
співатиме канонада свої колискові.
Крізь сон не почуємо, як у подвір’ї, знявши кількох вартових,
зойкнувши жалісно та підлітково,
підкошено падає чийсь коханий
у запах диму та вранці скошеної трави.

І що? Ніхто і не зглянеться, як би ти не просив.
Моя мати, почувши вибухи, до стіни цегляної тулиться.
І тільки помітно, як вільна хода зривається в біг,
як міста волосся заплутане – вулиці,
стишують вітер з останніх сил,
як ховають своїх.

Сергій Вікторович Жадан

Павло Вишебаба

Моє  покоління

Історія в книгах довга, наживо – минає стрімко,
моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.
До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,
дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.

Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,
над головами – уламки, з-під ніг вилітає попіл,
контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.
Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив.

Якщо би всю сіль з копалин, жбурнути в страждання світу,
то більшість у наших ранах розквітла би горицвітом.
Бо з кожним життям навколо недоля і доля спільна.
Прислухайтесь – у полоні ворожому чутно співи.

За мить як піти в атаку, ми молимось про спасіння,
якщо Бог і є, він носить форму мого покоління.
Чи прийме він нас, хто знає — святих серед нас немає.
Дивіться, як ми лютуєм, як пристрасно ми кохаєм.

Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,
ми билися як востаннє, найкращі із нас померли.
Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно
читаєш це українською, значить ми бились гідно.

Павло Олександрович Вишебаба

Катерина Калитко

Великий південь солі. Тонший день,
в якому речі знову з іменами.
І тільки те, що побувало нами,
плодами вже не вкільчиться ніде.
Воно тепер – прозора висота,
де дім дощу і ластів’ячі крики.
І ранки схожі на зняття з хреста,
і вечори, як проводи навіки.
Над полем крові змінюється світло,
любов і лють щодня ростуть углиб.

Цю дивну землю успадкують діти.
Ми теж були як діти. Ми могли б.

Але не всім дозволено дійти.
Великий південь. Брами солі білі.
Птахи вечірні гріють животи
об тепле гíлля.

Катерина Олександрівна Калитко

Катерина Бабкіна

Опусти косу – нехай з них росте трава.
Пам’ять – це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий –
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель –
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.

Катерина Богданівна Бабкіна