Евакуація

«Війна. Культура. Людина // Мистецькі рефлексіі» ⇒

26.07.2022

Л. Рой. Евакуація

пробившись крізь хащі небесної бюрократії
Архангел Хатніх Улюбленців оголошує
початок всеосяжної евакуації
із міста, що до ранку стане попелом

тихенько, дверима не рипнувши, кігтем не шкрябнувши
опівночі треба зібратись у парку для вигулу
не брати з собою ні повідків, ні ласощів
лиш можна взяти свою улюблену іграшку

мовчазні тіні линуть притихлими вулицями
ось Мурчик – в зубах тримає папужку плюшевого
ось Гектор, дог, – несе улюблене брязкальце
ось Джек – акуратно несе Галину Семенівну

провівши ревізію свого скарбу собачого
(зібрав за довге життя нівроку коштовностей)
Джек плюнув – гори воно фіолетовим полум’ям!
вже якось буде.. вже якось донесу.. справлюся..

Джек сам старенький, і лапи не дуже слухаються
та погляд з-під сивих брів упертий, як замолоду..
заснула хазяйка у кріслі, і разом із кріслом він
потяг її до дверей.. потроху зростаючи..

уже б його не впізнали онуки Семенівни
і кіт сусідський не фирка услід зухвало –
крокує Джек, чіпляючи вухами вивіски
кошлатим левіафаном пливе по вулиці

чимало таких – он зграя котів підвирослих
по черзі несе місцеву бібліотекарку..
а такса руда – дідка в інвалідному возику –
щоразу на землю ставить, щоб ковдру поправити..

мала чіхуа – двійняток, хоча вони її
щодня між собою тягали, ледь не роздираючи..
їм дивиться вслід Архангел, зуби зціпивши
по лику янгольськім сльози криваві котяться

Олексій Чупа

Перед артобстрілом неодмінно здіймається вітер.
Ніби вітрила тріпочуть та напинаються прапори
на будинках та блок-постах,
аби ти не забув, за які умиратимеш кольори.
Ось ти стоїш. Ось зривається у твій бік – і Бог наче пам’ять твою витер,
і вже проростає полин на згарищах та пустирях.

Як тільки підійметься вітер, місцеві вже знають: безперестанно
співатиме канонада свої колискові.
Крізь сон не почуємо, як у подвір’ї, знявши кількох вартових,
зойкнувши жалісно та підлітково,
підкошено падає чийсь коханий
у запах диму та вранці скошеної трави.

І що? Ніхто і не зглянеться, як би ти не просив.
Моя мати, почувши вибухи, до стіни цегляної тулиться.
І тільки помітно, як вільна хода зривається в біг,
як міста волосся заплутане – вулиці,
стишують вітер з останніх сил,
як ховають своїх.

Т. Найденко
Розкажи мені, брате:
А як то воно – вмирати?
Вип’єм чаю чи кави
Й розказуй, мені цікаво.
Ніде стрітися нам, то ж розпитую просто неба.
Бо усі говорять від серця, ніхто – від тебе.

Брате мій із Одеси, Херсону, Івано-Франківська,
Сум дівочий, сльоза дитяча, туга батьківська,
Сорока, тридцяти, вісімнадцяти – Боже! – річний…
Ти хотів би, щоб ми зберегли ворогу обличчя?
Мабуть, так. Бо у кожного цього скота і ката
Має бути обличчя, щоб точно його впізнати.

Брате мій, я готуюсь не жити, а просто бути,
Бо немає такої помсти, тієй спокути,
Щоб зробить “як було”. Вже не буде. І в цьому сенсі
Ми обидва загиблі. Ти зовсім, а я – в процесі.
На твоєму шляху пелюстки, на моєму – пастки.
І тобі не піднятись, мені ж – заборона впасти.

Я сміливо кажу “мій брате”, бо ти не проти.
Мовчазні мої браття. Землі бо набрали в роти.
Тільки плачуть дощем, тільки вітром горнуть до себе
І шепочуть: “Жива? Живи… Ну чого ще треба…”

Треба чогось такого, чого не бува, гадаю:
Неземної любові, сторіччя земного раю,
Треба якось відмити цей бруд і усю отруту.
Та не буде цього, хоч повинно, повинно бути!

То ж скажи мені, брате, а як то воно – вмирати.
Маю знати.