Поезія 2022: триває, рефлексує, свідчить

«Війна. Культура. Людина // Мистецькі рефлексіі» ⇒

02.11.2022

Катерина Калитко

Відпираючи у холодній воді гарячу кров з прапорів,
ми насправді знали, що сліди не зійдуть.
Чуєш: повня – монета мертвих – видзвонює угорі
нам похíдної пісні про тривогу та лють.

Ми шукали дорослих – знайшли лиш себе самі.
Волонтерський мурашник у школах і по церквах.
Хочеш чути, як в тиші дихає вбите місто?
Запитай у Попасної.
Запитай Волновахи.

Запитай у лану з мінами в животі,
як тепер йому зимувати із цим посівом.
Ще контужені вибухом не знають кордонів тіл.
Ще азовський берег, як справжнє пекло – красивий.

Але це не плач. Не молитва за упокій.
Просто дихання,
дихання, що цінніше за вірш.

І якщо ти зможеш тут довго стояти – стій.
А якщо впадеш – обійми цю землю міцніш.

Іван Андрусяк

Сніг відтепер вже не буде білим,
навіть снігом він відтепер не буде,
а тільки сном де тремке мовчання
тримається на воді

Вода відтепер уже не тектиме,
а просто тікатиме з пустки в пустку.
І ніхто не знає від кого тікатиме,
хіба від води

Цей рельєф омиває тиша
густа на позір,
гірка на дотик,
холодна у венах.

Вона проникає в пори,
розсовує тріщини,
вгризається в береги.

Ледь попустив – і вона вже всередині тебе
О, яка вона голосна ця тиша!