Рільке, Орфей 20 го століття. 150 років з дня народження

65 переглядів

03.12.2025

 

«…поезії Рільке – це плоди такого внутрішнього дозрівання, прозріння суті світучерез людську добрість і високість, через болісний процес осягнення радості бути зі світом «на ти» (Василь Стус).

У Дніпрі відбувся мистецький конкурс, який поєднав поезію та живопис: «Кольорові вірші: Ілюстрації до поезії Рільке», присвячений 150-річчю з дня народження видатного австрійського поета Райнера Марія Рільке.

Організаторами конкурсу виступили Почесне Консульство Австрії у Дніпрі, Дніпропетровська обласна рада та громадська організація, які об’єднали зусилля задля популяризації європейської культури серед жителів регіону.

 
 

Вірші Рільке в українських перекладах:

 

Рільке Р. М. Сто поезій у перекладі Мойсея Фішбейна / Райнер Марія Рільке ; пер. М. Фішбейн. – Київ : Либідь, 2012. – 271 с. – Текст укр. та нім.

Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
понад полями вивільни вітри.
Звели плодам зливатися в одно,
дай цим плодам ще дві спекотні днини,
дай стиглости, солодкі крапелини
дай обернути на важке вино.
Бездомний вже не матиме житла.
Самотній завше буде в самотині,
писатиме листи свої осінні,
брестиме там, де жовта кушпела
оповила алеї безгомінні.

 

Рільке Р. М. Вибрані вірші / Р. М. Рільке ; пер. з нім. М. Бажана, Ю. Андруховича, В. Стуса та ін. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023. – 288 с.

Звете душею те, що в вас бринить,
мов бубонці на берлах блазнів ницих,
що прагне шани, жде на слави мить,
щоб врешті, бідне, бідну смерть зустріть
у ладаном наповнених каплицях,-
це є душею?
Вдивляюсь я в травневу синю ніч,
в якій світи ведуть свої дороги,
і вірю я, що вічності хоч трохи
несу в собі. Вона, зіркам навстріч,
летить, і рине, й тріпотить з тривоги…
Це зву душею.
(Переклав М. Бажан)

 

Сто поезій : Рільке, Гете, Рахель у перекладах Василя Стуса / пер. В. Стуса ; передм. і уклад. Д. Стус. – Харків : Фоліо, 2025. – 192 с.

Смерть поета

(Переклав Василь Стус)

Він міцно спав. І вид його німий,
спочивши на твердому узголов’ї,
рушав у безвість. І рвучи закови,
світи обидва, що єднались в слові,
розходились над кратером пітьми.
Але не знали ті, що з ними жили,
що він один був їхнім рідним краєм:
рікою, кручею, зеленим гаєм.
Вони ж – його подобою були.
Його подоба – далі ці прозірні,
що горнуться до гробу і зовуть
померлого, чия найглибша суть
відкрилась в мертвій масці. Так добірні
плоди на стиглу землю опадуть.