Війна в Україні. Поезія

191 переглядів

«Війна. Культура. Людина // Мистецькі рефлексіі» ⇒

18.08.202

Зміст:

 

Гліб Бабич. Україна. (Військовий, поет, музикант. Загинув 28. 07. 2022.)

Неба тобі, Янголе…

Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?”
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом – завжди прямий канал.

Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Скрипне радіо – “Прийняв. Тримайтеся, пацани”.
Решту слів не почую. Бо знову накрив “приход”.

Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки – без декларацій і мит.

Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще і ще.

А над нами небо луснуло наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.

“Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!”
Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма…

 

В. Амеліна. Україна (письменниця, авторка романів та оповідань)

Цифри втрат нашої армії засекречені.
До кінця війни цифр не буде.
Буде сусід, чоловік дивачки, яка сажала червоні квіти.
Друг який нікого не попередив.
Викладач, якого ми так любили.
Та дівчинка, яка усіх дратувала.
Художник, який завжди всім подобався,
Але, здається любив ту дівчинку
В ім’я державної таємниці.
Клянуся, я загиблих не рахуватиму.
Не рахуватиму до нестями.
І до кінця війни.
( Насправді я починала – збилась).  

 

Томас Венцлова. Литва (письменник, викладач, дисидент, правозахисник)

Мова оригіналу та переклад англійською.

Tomas Venclova. AZOV BATALLION CAMPAIGN

O, glory to you, goddess of History, surrounded by the entourage
of rocket husks and the soldiers killed!
You are hiding for now. . . but can’t we really recognize you
in the swarming of helicopter moths and screeching of tank tracks?

Later we will get used to your orders. For the beginners–
a massive laceration of a skyscraper and a destroyed wharf,
bundles of ripped apart tracks, steppes, torn apart by the war,
this is the scene where Peter the Great had threatened Mazeppa.

Death is still young. She needs time and to improve her skills.
She tries hard, tries to learn, demands repetition,
and you hear ”Fire!’, and the world is flattened like dough:
you can only get it right (on the fifth try). And then – just a wet stain.

A drone leave circles in the sky, and sometimes, squares.
A twenty-year-old guard walks a captured guy, one of the locals
along the gap-toothed fence ( don’t rush, you are too fast) –
the last three steps last longer for both, than versts.

The content of a massacre flows from ruins, drowning in smoke,
into other ruins. A satellite, stuck in-between,
impassively registers: here is a cannon, a parking lot, a cistern,
ten blocks are taken– gloria nostra aeterna.

Oh, my God, how far away are the railroad stations and ports!
Everywhere – uncertainty, ours and the enemy’s cohorts,
treacherous checkpoints. Abandoned to looters
sheep, goats, and chickens, a fading gaze, which contains

unworthy of a place on a map Merefa, Irpen, Trostyanka,
their doomed roofs trembling in the scope of a tank,
where a church dome lies in the nettles, broken,
and young children learn words, like: “a rifle,” “a traitor,” and “hunger.”

A grey ribbon of surf will be sewn through by buckshot, not by a seagull,
blue color of shrapnel is clean and random –
it will be met with horror by babies conceived in a basement,
since the sky now is no Eden, but an expanse for vultures, God’s absence.

A stain of congealed bood. Midday threatens to turn into dust.
Every Thermopylae, naturally deserves its own Ephialtes.
let them be, we will divine, what the outcome will be:
all roads are blocked , but the Greeks will break through.

Oh, History goddess, no escape from your vengeance,
enemy’s boulevards melt in the rays of the descending Sun,
a young student under a linden tree, resentful of ennui and inflation,
repeats like a mantra:” How sweet feels the hatred for the Motherland,” 1

as far as the military guys are concerned – they were destined for death
from birth, still trying to catch a breath in an airless labyrinth.
Their lips barely trembling, but you can still hear in the cement sack
a man’s curse addressed to the enemy by Cambronne – f…k! 2

1 from a poem by Vladimir Pecherin, a 19 th century Russian writer

2 Cambronne- a French general, a hero of the Waterloo battle

 

Translator Anna Halberstadt. AZOVO KAMPANIJA

Pasveikinta būk, primiršta Istorijos deive,
su svita iš raketų lukštų̃, negyvų kareivių !
Atpažįstam tave – nors tavęs dar nėra – tą beviltišką dieną,
kai sugirgžda vikšrai ir sraigtasparnių kandys perskrenda sieną.

Paskui prie tavo valdžios priprantame. Pradžiai –
anga daugiabučio krūtinėje, gruzdantys pamario medžiai,
apšaudomi bėgių mazgai, neužmatomas stepių teatras,
kur juodžemio luituose klimpo Mazepą burnodamas Petras.

Mirtis dar jauna. Jai reikia įgūdžio, laiko.
Ji bando, ji mokosi dirbti. Lėtai nusitaiko,
bet ilgokai nekliudo. Skeveldra pasveikina kūną
tik iš penktojo karto. Po to jau nieko nebūna.

Dronas nužymi ore neįžiūrimą brydę.
Dvidešimtmetis sargybinis purvinu patvoriu lydi
kur kas vyresnį miestietį – kas iš to, kad civilis, –
ir paskutiniai trys metrai abiem prailgsta kaip mylios.

Bušlatų brinkstantis tūris iš vienos griuvėsių vietovės
prasisunkia į kitą. Įstrigęs erdvėj palydovas
jį tingiai fiksuoja. Pabūklas ištaškė azoto cisterną.
Užimta dešimt kvartalų – gloria nostra aeterna.