Шевченківськівська премія 2023
13.03.2023
Література
Калитко Катерина Олександрівна, поетеса – за книгу поезій «Орден мовчальниць».
Калитко К. Орден мовчальниць / Катерина Калитко. – Чернівці : Мерidian Czernowitz, 2021. – 144 с.
Портрет української жінки частіше визначає те, про що вона мовчить, ніж те, про що говорить. Та без досвіду цього мовчання не було би голосу, що звучить у цій збірці. Голосу, що обстоює право щиро мовити про гостре горе, поколіннєві травми, стереотипи та архетипи, корені в пекучому ґрунті, відвагу любові й розчарування порожнечею поза масками. Не ззираючись на закиди в надмірній відвертості чи колючості, в надриві й темноті. Бо тільки так і залишаються собою – але й втілюють досвід сотень досі безмовних сестер.
Катерина Калитко. Вірш 2022 р.
- Це, бачиш, серце. В ньому вирва
- На місці втіхи та печалі.
- Ти сорочки із кропиви
- Плетеш ночами.
- І тіні лицарок, сестер,
- В нічному рухаються люстрі.
- Той, хто потягнеться тепер
- тобі назустріч
- навіки буде всіх рідніш,
- перехрести його у спину.
- Візьми цей трем. Візьми цей вірш
- За кровоспинне,
- Вклади йому на шкіру так,
- Як прикладають подорожник.
- Він буде чоловік і птах –
- так досі можна .
- Як тонко витікає час
- З одухотвореної глини.
- Скажи , скажи , як звали нас
- І де були ми .
- А цвіт осиплеться з вишень,
- Заповнить вирви та безодні .
- І має значення лише –
- Де ти сьогодні.
Літературознавство
Назаренко М. Крім «Кобзаря». Антологія української літератури. 1792–1883 : у 2-х ч. / Михайло Назаренко. – Київ : Laurus, 2021. – 496 с.
Українська література XIX століття була значно дивнішою і різноманітнішою, ніж можна подумати, переглядаючи шкільні, та й університетські програми. В антології Михайла Назаренка зібрано півтори сотні текстів – переважно маловідомих або й зовсім не відомих сучасному читачеві (деякі не передруковувались уже півтора століття!). Не обов’язково «найбільш значущі» чи «найбільш впливові» твори – але цікаві сьогодні. Від «Пісні Чорноморського війська» Антона Головатого (бо це з неї, а не з «Енеїди» починається друкована література «живою українською мовою») до «Не пора…» Івана Франка: шлях нашої культури від «Малоросії» до «України», непрямий, непевний, непередбачуваний. І ще – п’ятдесят есе про кожного з авторів: чому вони писали саме так і саме про це? Чому одні виявились забутими, а інших пам’ятають за геть не найкращими творами?
«Крім “Кобзаря”» – це справжня українська класична література. Майже вся – звісно, крім «Кобзаря».
Музичне мистецтво
КОМПАНІЧЕНКО Тарас Вікторович, БЕРЕЖНЮК Максим Павлович, ДАНИЛЕЙКО Северин Володимирович, КРИСЬКО Ярослав Андрійович, ОХРІМЧУК Сергій Михайлович, виконавці гурту «Хорея Козацька» – за авдіоальбом «Пісні Української революції».
Аудіоальбом «Пісні Української революції» – спільний проект Українського інституту національної пам’яті, народного артиста Тараса Компаніченка та гурту «Хорея Козацька», присвячений 100-річчю Української революції.
Музикант, кобзар, лідер гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко розповідає: «Твори, що увійшли до цієї музичної збірки – це частка моєї тридцятилітньої праці пошуку правдивих музичних пам’яток про ту, унікальну своїм національним пробудженням, епоху. Усі ці твори були активно співані на великих і малих сценах України в часі 1917-21 років на урочистих подіях, військових мітингах, при відновленні «Просвіт», відкритті гімназій та університетів. Пісні починали й завершували усі урочисті академії, святочні зібрання. Їх співали на воєнних позиціях, на шикуванні військ; вони співались кобзарями, артистами-бандуристами, оперними співаками, просвітянськими, військовими, міськими, студентськими хорами, Українською Республіканською Капелою та Українським Національним Хором. Багато творів були забуті і не звучали в Україні майже століття.
Публіцистика і журналістика
Публіцист Віталій Портников – за статті та виступи 2017–2022 років.
«Часто кажуть, що Шевченко створив сучасну українську мову, але коли він почав писати свої перші вірші, ця мова вже існувала, фактично її витворив Іван Котляревський. Шевченко, як Прометей, вдихнув у цю мову душу, вогонь народного гніву, він розпалив пожежу, яку імперія вже не зможе погасити. Своїм співвітчизникам він дав найголовніше – почуття власної гідности, без якого народи не існують, і з яким народи не вмирають. Принаймні – не вмирають без боротьби.
Я згадав про божественні іскри невипадково. Впевнений, що існують книги, які може до кінця відчути навіть не носій мови, а представник того самого народу, якому був адресований магічний текст. Вважаю, що коли українець читає «Кобзар», він натрапляє у собі на ті самі Шевченкові божественні іскри, які дають можливість відчувати себе собою, які поєднують із народом. Які поєднують з Україною.
І я, звичайно ж, не можу цього відчути – але можу реконструювати це приголомшливе відчуття. Тому що щось подібне відчуваю, коли читаю Тору – у християн її зміст став Старим Завітом. Для мене це не збірка релігійних розпоряджень і не літературний твір, а той магічний текст, який дає змогу відчути нерозривну єдність із власним народом та його землею в історичній ретроспективі. Так, це божественні іскри.
А як читач «Кобзаря» я відчуваю інше – вдячність за Україну. За те, що вона є. За те, що вона завжди бореться, бореться навіть у ситуації відчаю та зневіри. Впевнений, що Тарас Шевченко написав Біблію для українців, що він виявився тим самим «тринадцятим апостолом», який врятував свій народ від розгублености та забуття у найважчі часи. І значення Шевченка для українців та України не вимірюється словами «творчість» чи «літературна спадщина». Ні, це те незрозуміле, але неминуче диво, яке обов’язково відбувається в житті кожного народу.
А якщо дива не відбувається, то й народ не повстає».
Кіномистецтво
Режисерка Ірина Цілик – за документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин».
Для назви свого дебютного фільму письменниця Ірина Цілик взяла уривок з вірша поета Поля Елюара. Це стало ідеальною метафорою того дивного та сюрреалістічного світу між війною та миром, де лише власна фантазія, віра в життя та мистецтво дозволяють героям переносити всі труднощі навколо. В той же час разом з їх побутом та особистим життям, режисерка фільму показує й життя їх рідного містечка Красногорівка – одного з чисельних поселень, де війна змінила все докорінним чином, відобразившись вперше чергу на долях простих людей.
Фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» розповідає про сім’ю, яка живе в «червоній зоні» Донбасу, де воєнні дії тривають вже довгий час. Долаючи щоденні травми існування в прифронтовій зоні, 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей. Але, незважаючи на всі труднощі, ця родина є дуже дружною та життєрадісною. Мама й діти мають багато захоплень, грають на різних музичних інструментах і навіть знімають самотужки фільми про своє життя під час війни.